дехто хрипів, дехто душив ся кашлем; багацько придержувало в бігу капелюхи на головах.
Нараз гуркіт Баранового тарабана затих. Його темна фіґура, що була так добре видна для всїх, щезла, мов у землю провалила ся. Погоня замовкла, заперла дух у собі, тільки стук кроків потрясав землею. Добігли.
— Де він? Що з ним? — гомонїли заднї, напираючи на переднїх, що зупинили ся мов остовпілі. Перед ними на снїгу лежав Баран, відкинувши набік праники й балїю, кидаючись і бючи ся по снїгу в епілєптичних корчах. Місяць обливав блїдим світлом його посинїле лице. Його горло харчало глухо, уста точили піну, змішану з кровю.
Нагінцї стояли довгу хвилю нїмо. Дехто хрестив ся, иньші відвертали очі, не можучи знести страшного виду. Вкінцї комісар велїв кільком сторожам узяти його й занести до поблизького шинку, щоб не замерз на снїгу, поки очуняє, а юрба, так несподївано старабанена докупи, звільна, в якімось пригнобленню й засоромленню почала розходити ся.
Майже останнї з тої купи відійшли Шварц і Шнадельський.
Вони проводили сю ніч у Стальського. Здибавши ся з ним ще десь коло восьмої, вони пару годин просидїли в шиночку, пючи пиво й бала-
