без пляну, тільки кермуючись криками та стуками, що лунали то поза ним, то з лївої руки, то з годину. Він оббіг уже значну часть міста, всюди сїючи забобонний переполох, трівогу та неспокій. Увесь спотїлий, задиханий і перетомлений, він ледви дихав, у його висках кров стукала мов молотами, перед очима крутили ся кріваві колеса, за горло душило щось, і якась страшенна трівога здавлювала серце. Він тікав тепер що-сили, немов, сповнивши якийсь страшенний злочин, бажав сховати ся десь, бажав бути дома. Та ось перед ним скінчила ся вузька вуличка, і з її горла він вискочив на широку площу. Якраз у тій хвилинї виглянув місяць із хмари і показав його очам контури високого будинка з кінчастими вежами й золотими хрестами. Се був костел. І в Барановій душі мигнула думка, що він мусить, мусить оббігти сей костел, барабанячи що-сили, мусить се зробити, хоч би мала земля під ним запасти ся. І він ухопив праники в руки і задріботів ними по балїї з останнїм напруженнєм усїх своїх сил.
— Лапай! Тримай! — ревла погоня, кількома вуличками надбігаючи до площі, серед якої стояв костел, окружений невеличким сквером. Але Баран уже не слухав тих криків, він біг, тарабанячи, довкола костела в напрямі великих входових дверей.
— Ось він! Онде він! Онде! — кричали нагінцї з ріжних боків, побачивши його. Площа заповнила ся задиханими людьми, обсипаними снїгом, уоруженими: хто в елєґантні лїски, хто в кіллє, виламане з плота. Чути було їх важке сапаннє;
