кілька мінут застогнала земля під ногами шаленої купи, що з гомоном, реготом, оханнєм та прокляттями гнала тепер уже що-духу у слїд за Бараном. По що властиво вони бігли, чого хотїли від Барана, вони й самі не знали. Се був якийсь інстинктовний рух, у якому тонула індивідуальна свідомість кождого. Можливо, що коли б вони були тепер догонили Барана, одна якась гумористична увага була б довела їх до вибуху сміху, але не менше можливе й те, що в такім разї хтось один був би підняв руку на Барана, і за його прикладом усї були б кинулись на нього, мов звірі, і вбили б його на місцї швидше, нїж би в їх головах засвитала застанова, що́ вони роблять, і по що, й за що.
А Баран, тимчасом, біг, не спочиваючи. Тепер він не тарабанив раз-у-раз, мовчки пробігав тїсними вуличками, де-де перескакував через плоти і пробігав огородами з одної вулицї у другу, і тільки на роздоріжжях, у глухих і темних завулках, де було зовсїм пусто, він зупиняв ся й розсипав голосний туркіт свойого імпровізованого тарабана. Сей туркіт був немов знаком алярму[1] для юрби його нагінцїв. З поблизьких вуличок і з дальших площ лунали їх окрики, тріщали плоти́, чалапали важкі кроки, і зі скаженим завзяттєм розлягали ся крики:
— Тримай! Лапай!
Ся дика, безтямна погоня трівала вже майже годину. Баран із десять разів змилював слїди, відскакував на бік, пропускав своїх нагінцїв поуз себе, зміняв напрям своєї втеки. Він бігав по вулицях
- ↑ Трівога, сполох