ред ним, мов великий круглий тарабан і, взявши праники в обі руки, вийшов хвірткою на вулицю.
На годиннику вибила одинацята.
І разом із останнїм ударом понад сонним містом залунав дивний туркіт — глухий та зичний, мов би по нерівній, камянистій дорозї їхав важкий віз, а на ньому була величезна порожня скриня. Туркіт ішов зразу повільний, міряний, два удари й павза, два удари й павза, мов важка їзда по грудї. Але ось Баран вийшов на ринок, виметений від снїгу, гладко утоптаний, і пішов скорійше, а рівночасно його руки швидше замахали праниками, густїйше заторохтїли удари, мов величезні градові зерна по новім дасї. Тра-та-та-та, тра-та-та-та — чим раз дужше, голоснїйше. Гуркіт котив ся по гладкій ледовій площі, хвилював у чистім, морознім повітрі, бив до замерзлих вікон, аж шиби дзеленькотїли, вбігав до домів, будив зо сну сонних, наповняв трівогою серця веселих, що в товариствах дожидали Нового Року. Наглий гуркіт грому не був би дужше перелякав їх. »Що се таке? Що стало ся?« — виривало ся з усїх уст. Дами блїдли, мужчини тисли ся до вікон, вибігали на балькони, хапали загортки й виходили на вулицю. Цїле місто стрепенуло ся, затрівожило ся. Навіть пяні співи і крики по шинках та каварнях замовкли. На передмістях тут і там пси обізвали ся глухим виттєм, відкликаючи ся на дивний туркіт, що лунав чим раз частїйше, дужше, страшнїйше серед ясної, розискреної ночі.
»Що се таке? Горить де? Напад який?« чути було з ріжних боків голосні поклики. По вулицях
