небезпеку. Як се зробити — він про те не думав, але сама думка що-ночі вертала до його голови, стукала в нїй мов хробак у стїнї й набирала неперепертої сили.
— Нї, не можна се так лишити. Щоб пекельний цар так і хапнув їх усїх, мов сонних? Нї, нї, гріх менї буде, коли допущу до сього. Розбуджу їх! Натуркаю їм до вуха! Нехай знають, нехай готують ся! Нехай протруть очі, нехай бачуть, яка страшна пропасть перед їх ногами. Я знаю, йому се буде не в лад, але що менї до того? Велить мене вхопити, мучити, дерти зі шкіри, палити на терновому вогнї. Ну, і що ж? І нехай! Я готов! Але не позволю йому таємно вскочити в місто, як вовкові в кошару. Гай же! Гай же! До дїла! Крайня пора! Не знаємо дня, нї години, коли прийде злодій, то ж годї отягати ся?
І, ввесь тремтячи з нутрішнього зворушення, Баран устав, надяг на себе, що мав найтеплїйшого, і вийшов зі своєї комірки, загасивши недогарок свічки. Надворі було ясно, місячно; снїг на подвіррю искрив ся синявим, фосфоричним блиском. Баран почав сквапно шукати чогось очима. В кутї коло його комірки була шіпка[1], прибудована до стїни тої самої комірки. В тій шіпцї стояла велика балїя, обік неї лежали два праники. Баран узяв із бантини свій грубий шнур, яким носив дерево з пивницї[2] для партій, почепив балїю за вуха й завязав собі на плечі, так що її дно сторчало пе-
