Я проти того нїчого не говорю. Але дві чемности можете менї зробити.
— Які?
— Одну ту: доки папери в ваших руках, не робіть нїяких кроків до Великодня. До того часу надїюсь усе сплатити.
— Се можна. А друге?
— Друге те, як продасьте кому мої папери, дайте менї знати, кому.
— Гм… Часом такий купець не бажає собі того.
Пан маршалок глянув підзорливо на Ваґмана.
— Маєте на примітї такого купця?
— Та… на-разї не маю. Але, може, трапить ся.
— Га, робіть як знаєте, — кинув недбало маршалок, — але се перше обіцяєте менї?
— Нехай буде й так.
— І се прецї можете обіцяти менї, що дасьте знати, коли продавати мете мої папери.
— Нехай і так буде.
— Слово чести!
— На хайрем[1].
Пан маршалок подав Ваґманові ласкаво руку й вийшов геть.
Іменини панї маршалкової відбули ся гучно-бучно й гідно піддержували традицію »старопольської гостинности« дому Брикальських. З'їхала ся мало
- ↑ жидівська клятьба (хто провинив ся було чим супроти жид. громади, того виклинали)
