— Навіть велику, — зітхнув пан маршалок і звірив ся Шварцові зі своїм клопотом.
— О, коли лиш стілько, — скрикнув сей, — то можу зараз служити панові маршалкові своєю інформацією. Панські[1] векслї находять ся в руках Ваґмана.
— Ваґмана! Тої пявки! — скрикнув маршалок. — А відки ж ви се знаєте?
— О, я віддавна маю його на оцї. Сей чоловік — причина мойого нещастя, а я не привик дарувати своєї кривди. З одним львівським жидом він трактував[2] про перепроданнє всього панського[1] довгу, а сей знов звернув ся до мене за деякими інформаціями. Відти я й довідав ся про те, що той вовк нагострив свої зуби на пана маршалка. О, від нього можна надїяти ся всього найгіршого.
Пан маршалок знав се й сам і без Шварцового впевнювання, але не знав найважнїйшого: як захоронити себе від зубів сього вовка. То ж, відіславши Шварца з його услугами до панї маршалкової, якій просив не говорити нїчого про сї прикрі довгові справи, сам він, ходячи по гарній маршалківській салї, в будинку ради повітової, почав міркувати, що йому робити далї. Та нараз зупинив ся, на його лицї заяснїв усміх, і він навіть ударив себе долонею по чолї. »Гай, гай! Що за дивне сотворіннє чоловік! Найблизші, найнатуральнїйші думки приходять йому в голову найпізнїйше! До найблизшої мети мусить доходити крутими, далекими манівцями! Адже ж що може бути простїйше,
