— Дуже прикра справа! Дуже прикра справа! — повторяв він, морщачи чоло.
— Тим прикрійша, що не можна її затушувати[1], — докинув маршалок.
— Не можна? — живо кинув ся президент.
— Не можна, пане президенте. Народ дуже обурений, усюди нї про що не говорять, як тільки про самоволю ґрафа. А вдодатку маємо в повітї лїтерата: готов підхопити сю справу і знов осмарувати[2] нас у Віднї.
— Ах, так! — мовив пезидент і задумав ся.
Се було ярказ по другій Євгеновій кореспонденції, і пан президент мав іще у свіжій памяти всї ті клопоти, яких наробила йому перша. Та з другого боку думка — тягати до суду і кримінально карати пана ґрафа Кшивотульського видала ся йому чимось таким диким та нечуваним, що він по хвилинї зі зачудуваннєм і з острахом видивив ся на пана маршалка.
— Але чого ж хочете? Чи маю карати пана ґрафа як простого злочинця?
Маршалка забавляло заклопотаннє пана президента.
— Ну, думаю, пан президент лїпше від мене будуть знати, що з ним зробити. Я думав би тільки одно: перевести слїдство й нагнати панові ґрафові трохи страху. А там — буде вже дїло практичного розуму і світлої прокураторії, як повернути справу. Але затушовувати справу перед слїдством я вважав би непорадним.
