близив ся якийсь здоровенний і, очевидячки, сильно пяний парубіка і промовив з пяним усміхом:
— А потрактував[1] би-сь, пане, і мене порційкою, Бог би тобі здоровля дав!
— І, овшім, побратиме, і овшім![2] — мовив Шнадельський і, взявши пляшку, налив чарку й подав її парубкові.
— Ваше здоровлє! — мовив сей, вихилив чарку одним духом і наставив іще раз. Шнадельський налив, приговорюючи:
— Люблю таких лицарів. Схоче чого, то не ховаєть ся поза піч, як відданиця від парубка, але скаже просто в очі.
— Га, га, га! — зареготав ся парубок, випивши другу чарку. — Ваша правда, пане! Я такий. Що на серцї, те й на язицї.
— Так і роби! — заохочував його Шнадельський.
— І роблю так. Ось і з вами. За те, що ви добрий пан і не пожалували для мене — га, га, га — двох порційок, велике вам спасибі! А за те, що ви в мойого стрика[3] видурили трицять срібла за тоту бранку — а він корову продав від малих дїтей, і вам гроші дав, а ви з нього насміяли ся і ще потім його як злодїя в ланцюгах до міста водили, по судах тягали, за те, паночку, ось вам раз! А ось і два! І ще раз!
І парубок, замахнувши ся, вцїдив своєю долонищею Шнадельського в лице раз, і другий, і тре-