година буде! Ну, дякую, від снїдання до тепер бути натще!…
— О, нї, я підчас павзи ходив на перекуску, — спокійно промовив Рафалович, ідучи обік Стальського тїсними і брудними сходами на перший поверх. Тут було »касино«, тепер зовсїм порожнє, зложене з трьох покоїв і салї для танцїв. У білярдному стояв уже заставлений на дві особи столик, а при нїм кельнер із реєстром страв і серветою під пахою.
— Прошу, чим можу служити пану меценасові? — промовив він, кланяючи ся Рафаловичеві.
Сей замовив обід на дві особи. Перед обідом випили по чарцї старки[1] »на відновленнє старої знайомости«, як мовив Стальський. Рафалович справдї, був голоден, а відновлені перед хвилиною спомини не дуже заохочували його до розмови з паном офіціялом. За те Стальський, і пючи, і їдячи, балакав, мов рад був, що знайшов когось охочого слухати його.
— Го, го! Я то знав, що з пана Євгена Рафаловича будуть люде. Ще як се був малий Ґенцьо, то вже було видно, що то голова не-аби-яка. Я то нїби строгий був, свою повагу показував, але я так любив малого Ґенця, як свою дитину! Прошу не гнївати ся… Я вже тодї був парубок під вусом. Що правда, то правда. Тай потім я не перестав інтересувати ся… О, яка то була радість, коли я прочитав у »Народівцї«[2], що мій елєв, пан Євген
