— Як смієш бити ся? — ревів Демко й сунув ся до стола.
Зчинив ся страшенний гармідер і заколот. Одні стояли за Шнадельського, другі за Євгена. Але закрівавлена Демкова голова пуджала[1] прихильників Шнадельського, а його нагла команда »бийте!« також зробила зовсїм не таке вражіннє, якого він бажав собі. В коршмі зняв ся крик. Одні тисли ся до стола, другі від стола. Євгена попихали у стиску сюди й туди, поки, вкінцї, якась сильна рука не взяла його за плечі й не випхала до сїней.
— Пане, бійте ся Бога, їдьте геть! — шептав йому Демко. — Тут готово бути нещастє. Їдьте, поки час. Спасибі вам, що остерегли нас. Се протверезить людей, але не зараз. Їдьте, їдьте!
Євген сїв на бричку й поїхав.
А в коршмі довго ще йшов гармідер, і серед нього розлягав ся пяний вереск Шнадельського.
Євген вернув ся зі своєї поїздки до Гумниськ у несподївано бадьорім і войовничім настрою. Він належав до тих натур, які не легко виходять зі спокійного, зрівноваженого настрою, та за те, виведені з нього, не попадають у сантименталїзм, не тонуть у розливі почуття, але набирають натури
- ↑ страшила, лякала
