бачить! — залунав у один голос стогін по всій коршмі.
— А такий адукат що? Сидить собі в містї в препишних палацах, вигідно, ясно, тепло й чисто, пошкрябає в канцелярії пером, помеле в судї язиком, а ти, хлопе, плати йому, солоно плати!
— Тай коби то хоч поміг! — обізвав ся хтось із купи. — А то я три роки правував ся за свою дїдизну, тай що з того? Пропало моє поле, ще й кошти мусїв платити.
— А видите. І то не одному таке дїєть ся! Адже в кождій справі, яка є в судї, все, бодай один, мусить програти. А хто програє́ звичайно? Хто слабший, хто не вміє боронити ся, хто не має чим мастити. Ну, а хто ж у нас найслабший, найбіднїйший? Хлоп. Тому хлоп усе мусить програти. І тому кажу: не вірте панам, не вірте попам, не вірте адукатам — нїкому не вірте.
— А особливо не вірте отсьому панові, що видає себе за вашого приятеля, а дбає тілько про те, щоб обдурити, обдерти й викпити вас, — залунав різький, смілий голос від дверей коршми.
Пан за столом підняв голову і встав із місця при тих словах.
— Що там за дурень рило рознимає? — крикнув він.
— Люде, — говорив Євген, виступаючи на середину коршми, де йому зроблено місце, — знаєте мене, хоч не всї. Я адвокат Рафалович, той, що боронив вас у судї. Остерігаю вас, що сей пан Шнадельський не є жаден адвокат, анї жаден оборонець, не має права провадити нїяких справ, а