— Певно, що то нерівно, але то ще не рація, щоб і кий із рук кидати і йти голїруч. Ну, а як же ваша справа з паном за пасовисько?
— Та не знаю. Щось наші прелїпотенти[1] на пана відказують.
— Нїби то на мене?
— А так. Кажуть — вибачайте, паночку, — що ви не хочете вести нашої справи, що ви радили їм відкупити в пана дїдича те пасовисько.
— То неправда! Ну, та як собі хочуть. Не вірять менї, то я їм папери віддав. Нехай собі шукають иньшого адвоката.
— Та вже знайшли, — пошепки, нахиляючи ся до Євгена мовив Демко.
— А кого?
— Та пана Шнадельського.
— Що?
— Пан Шнадельський — пан, певно, знають його, — він сам до нас зголосив ся, каже, що я вам усе зроблю, не давайте ся на підмогу тамтому панови в містї, бо він підкуплений і запропастить вашу справу.
— І давно то було?
— О, вже пару тижнїв тому. Пан Шнадельський часто буває в нас у селї — він їздить по селах і геть бере хлопські справи. Наші люде дуже до него горнуть ся, кажуть, що він дуже великий адукат і має доступ до самого цїсаря.
— Бійте ся Бога, люде! — скрикнув Євген. —
- ↑ Плєнїпотенти — уповноважені