ним нидїннєм, і не знає, куди йому йти, не має сили анї надїї дійти до цїли.
»Хто то вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій бідний народе?« — зітхнув Євген.
Лице старого селянина прояснило ся.
— А я пана знаю, — мовив він.
— Яким чином?
— Адже ви нас боронили там у судї. Ви пан адукат Рафалович, правда?
Євген придивив ся близше старому й пізнав свойого бувшого клїєнта.
— А ви Демко Горішний.
— Бодай пан здорові були! Як пан собі затямили! А куди пан їдуть?
— Був у Гумниськах на термінї, а тепер, вертаючи, поїхав на Буркотин, хотїв побачити ваше село.
— Ой, є що бачити! — сумовито відповів Демко. — Біда нас присїдає, паночку, чим раз дужше тай дужше.
— А ви знаєте, на що Пан Біг біду сотворив? — запитав Євген.
— Та на що?
— Аби люде били ся з нею.
— Та то воно так. Але як той казав: bijmy się, chłopie, moja szabla, a twój kij[1].
- ↑ Биймо ся, мужику: моя шабля, а твоя ломака.
