— Та з Буркотина.
— Ну, то сїдайте коло мене, підвеземо вас, — мовив Євген.
Щира радість малювала ся на лицї старого.
— А Бог би вам, паночку, радість дав, що ви мене старого не лишаєте в тім лїсї! Бігме, я вже так ослаб, що не знаю, чи здужав би до вечера доволоктись до дому. Ну, чи не прислівє — тілький час блудити? Тай ще кому, менї старому, що тут замолоду знав кождий корчик, кожде дерево?
Старий, балакаючи, звільна влїз у каритку і сїв на низенькім сидженню напроти Євгена. Сей просив його сїдати поруч себе, але старий не захотїв.
— Нї, нї, буде з мене й тут! І за се вам велике спасибі! — мовив він, ставлячи свою палицю між колїна, опираючи свої жиласті, спрацьовані долонї на її костурі, а бороду на долонях. Його сїрі, розумні очі почали пильно вдивляти ся в Євгена. Берко рушив.
Євген на разї[1] мовчав. У його голові шибнуло дивне порівнаннє. Отсей старий, що заблудив у близькім сусїдстві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шляху й не знає, в який бік йому додому, — чи ж се не символ усього нашого народа? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть мов отсей заблуканий селянин серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещас-
- ↑ Поки-що (поль.)