пинив конї. Євген пильно оглядав чоловіка, що, кланяючи ся, наближав ся до нього.
— Прошу ласки панської, — мовив старий, — перепрошаю за питанє: відки пан їдуть?
— Із Гумниськ.
— А куди пан їдуть?
— До Буркотина.
— А, Господи, тобі слава! — мовив чоловік і перехрестив ся. — Так се ось туди до Буркотина?
— Так, — мовив Берко. — А на що вам того треба?
— Йой, таже, говоріть, маю біду! — мовив старий. — Адїть[1], отсе вже від самісїнького рана блуджу в тім лїсї. Десь нам ялівчина втекла в лїс ще вчора, то шукали хлопцї цїлу ніч, а я вийшов рано тай заблудив у поганий час. А то такий проклятий хащ, що нї стежки, нї прикмети жадної. Ходжу й ходжу, всюди однаково, а кінця нема. Вже й ніг собі не чую. Ледво-не-ледво виплентав ся на гостинець[2], а ту знов та сама біда. Сюди гляну — рівно й кінця не видно; туди гляну — знов рівно й кінця не видно. Куди йти? Пробував навгад іти отсюди — і він показав у противний бік від Буркотина — йшов, ішов, усе одно, а кінця нема. І почало менї до голови таке йти, що се я не в той бік іду. Сїв, спочиваю, та бо холодно. А тут як на те анї душі живої. Вже чоловік не знав, що з собою робити, та ось, Богу дякувати, що ви над'їхали.
— А ви ж відки?
