анї яру, анї закруту дороги. Тільки тут і там край шляху бовванїють біло-синї басаманисті[1] милеві стовпи з понаписуваними на них числами.
Євген знов зирнув наперед себе. Його зір зупинив ся на одному стовпі, що стояв, як йому здавало ся, не в такому місцї, де його, міркуючи по віддаленню, слїд було надїяти ся. У сїрій мряцї, що злегка налягала на лїс і закривала небо, сей стовп видавав ся зовсїм чорним. Зрештою, й його форма була якась не зовсїм звичайна; скорше подобав на старий, обгорілий пень, нїж на правильно обтесаний і »в краєві фарби«[2] помальований стовп.
— Слухайте, Берку, — запитав, нарештї, Євген, — що се там стоїть коло дороги? То якийсь стовп, не правда?
— Нї, прошу пана, то хлоп.
Наближали ся потрохи; Євген побачив, що той нїби-то-стовп, справдї, рухаєть ся й поступає напроти них. А коли над'їхали ще близше, Євген пізнав, що се був дїйсно селянин високого росту, старий, сивовусий дїд у чорній, довгій, понизше колїн суконній гунї і в чорнім повстянім капелюсї. Він здалека кланяв ся їм і, коли позрівняли ся з ним, простягнув обі руки і крикнув:
— Прошу пана!
Євген думав, що старий просить милостинї, але Берко, видно, лїпше зрозумів сей поклик, бо зу-