Переслухи скінчили ся. Встав прокуратор.
— Справа про крадїж досї невияснена, і щодо неї ведеть ся слїдство; в усякім разї на оскарженім тяжить підозріннє. А справа побиття Лейби очевидна, оскаржений сам признав ся. Всї зізнання свідків у тім фактї нїчого не можуть змінити, бо про конечну оборону тут не може бути мови. Оттим то я піддержую оскарженнє і прошу засудити оскарженого.
Євген почав вияснювати справу, але бачив, що суддя немов дрімає й майже не слухає його промови. Він говорив коротко, зводячи докупи зізнання свідків і виказуючи нестійність обвинувачення. Суддя, очевидно, почав нетерпеливити ся. Протоколянт пильно писав щось на карточцї.
— Розправа скінчена. Слухайте вироку! — пискнув суддя.
Всї повставали.
— В імени Його Величества цїсаря, — зачав він, дивлячись на вікно, та потім нараз глипнув на Ілька, й його хопила за серце злість на сього мужика, що так багато часу мусїв із ним згаяти, і він, хапаючи ся жменею за живіт і корчачись, пищав далї: — Ти злодїю, розбишако, суд признає тебе винним і засуджує на чотирі тижнї арешту.
Він зупинив ся, щоб перевести дух. В тій хвилї протоколянт всунув йому в руки записану картку паперу. Суддя перебіг її очима, і на його лицї виступив плачливий вираз.
— Але пан прокуратор піддержує оскарженнє! — мовив він майже крізь сльози, мов дитина невинно висїчена, нахиляючи ся до протоколянта.
