Стальського. Сей подїлив собі ту ковбасу на рівні порції так, щоб вистачила йому на два тижнї, а, боячи ся, щоб хто не вкрав йому сього добра — на кватирі жило ще кілька школярів, — сховав її десь у скриток, знаний тільки йому самому. Мудро виміркував він той скриток: жаден школяр не міг найти його. Кілька день усе було добре, та одного разу Стальський влетїв до кімнати ввесь червоний, лютий, і накинув ся на першого-лїпшого школяра, що попав йому під руку:
— Де моя ковбаса?
— А хиба я сторож від твоєї ковбаси? — відповів сей на-пів зі страхом, і на-пів зі сміхом.
— Ти мусиш знати! А-во, смієш ся! — кричав Стальський, попадаючи що раз у більшу лють. На щастє, школяр, до якого він причепив ся, був із одної кляси з ним і, хоч молодший, та проте сильний і відважний. На меньшого був би Стальський зараз кинув ся з кулаками, на нього не смів.
— Смію ся, бо менї смішно, — відповів сей.
— Чого смішно?
— Того, що ховаєш ся з тою смердячою ковбасою, мов би ми всї тут тільки й чигали на неї, а проте таки наскочив на якогось злодїя.
— Певно, кіт занюхав! — докинув мов ізнехотя иньший школяр, що сидїв при столї й робив задачу.
Стальський став раптом мов облитий водою.
Справдї! Він і не подумав про се! Не що, тільки кіт! Бо коли б людина, то була б узяла всю ковбасу; а то щось розірвало бібулу[1], якою вона
- ↑ Промочний папір
