Прокуратор, Євген і практикант засміялися. Суддя Страхоцький дуже не любив сміху. Йому все здавало ся, що то з нього сміють ся, тож, зирнувши гнївно по присутних, піднесеним голосом запищав до селян:
— І ви, драби, задля такої дурницї смієте трудити суд?
— Та ми вже перепросили ся, прошу пана судії.
— Перепросили ся? Коли?
— А от тепер у сїнях.
— Тепер? А не могли ви перепросити ся вчора й не тратити дня на термін? Ну, коли вже тут прийшли, то мушу вам дати памятку. Посидите оба по добі в арештї, щоби знали на другий раз, як докучати судові.
Євген аж ахнув при такім несподїванім оборотї справи, тим більше, що ореченнє[1] суддї не було нїяким вироком, бо ж справа була залагоджена перед судом. Практикант таксамо всміхнув ся й до Євгена; видно було, що вони привикли до таких концептів пана суддї.
— Возний! — крикнув пан Страхоцький. — Поклич ординанса[2], нехай візьме отсих двох і заведе до гарешту!
Селяни стояли як остовпілі, далї почали просити ся.
— Возний, виведїть їх! — мовив практикант і значучо моргнув возному. Сей приступив до се-