Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/242

Ця сторінка вичитана
— 240 —

Селяни знов рушили несміло наперед, аж возний узяв їх за плечі й, попихаючи, поставив перед судовим столом.

— Чого вам треба? — запищав до них Страхоцький.

Селяни поклонили ся.

— Та проше ласки найяснїйшого трибуналу, нїчого!

— Як то нїчого? Адже маєте нинї термін!

— Так, так.

— За образу чести, — докинув практикант.

— Ага, за образу чести, — мовив суддя.

— Та то проше найяснїйшого трибуналу — яка то образа була? Він мене назвав злодїєм, я його назвав злодїєм, — ну, то вирівняло ся. Він менї, вибачайте, матїр спаплюжив, я йому спаплюжив матїр, ну, то жадній кривди нема!

— А за що ж ти його заскаржив?

— Та бо, прошу пана, він мене назвав соціялїстом, а я того не міг стерпіти.

— То така тяжка образа?

— А так. Скавзував[1] мене на цїле село.

— А що ж то значить?

— Та то нїби, що я десь церкву обікрав.

— Та не брешіть бо, куме! — перервав йому другий селянин. — То лиш вам так наговорили! То зовсїм так не значить.

— А що ж то значить? — запитав суддя.

— Та то, прошу пана, значить, як хто в великий піст скоромне їсть…

 
  1. Осоромив