і дійти до повної свідомости. Та тепер, коли Стальський віддалив ся на хвилину, Рафалович напружив іще раз свою память, і давнї спомини звільна початі виринати в душі.
Ах, так! Стельський був поганим інструктором. Рафалович, малий, слабовитий хлопчина, дуже бояв ся його, вусатого і зовсїм уже дорослого парубка. І мав причину бояти ся. Знаючи, що хлопчина сирота й має тілько опікуна, сїльського священика, Стальський держав хлопчика гостро, не стільки вчив, скільки бив, штовхав і всякими способами карав його. Облесний супроти його опікуна, він був брутальний супроти нього, нїколи не заговорив щиро, а все або з гнївом або з кпинами. Рафалович іще й тепер аж стрепенувся мов від наглого подуву холодного вітру, коли пригадав собі той настрій вічного страху, суму й отупіння, в якому находила ся його дитяча душа цїлого півтора року, поки Стальський був його інструктором. Йому живо стала в памяти та дика, безтямна радість, із якою він повитав відомість про те, що його інструктора відібрали до війська, і що він уже не буде під ним.
І ще одно пригадало ся д-рові Рафаловичеві, одна дрібниця, що не мала звязку з його шкільною наукою, але характеризувала Стальського, найсильнїйше вбила ся в його дитячу память і довгі лїта мулила його, мучила й болїла, мов тернина, вбита в живе мясо. Факт був такий. Стальський жив на одній кватирі з малим Рафаловичем. Опікун привозив малому харчі з села і одного разу перед святками привіз добрий шмат ковбаси також для
