маленький, худенький чоловік із надзвичайно малою головою й ріденькою бородою. Хоча мав уже близько шістьдесять лїт, то проте виглядав мов щось недозріле, неустатковане. Його голос був пискливий, вираз лиця заляканий, очі вогкі, мов ось-ось йому збираєть ся на плач; рухи нерівні, нерішучі, немов він нїколи не знав, що робити. В судї його знали всї як зовсїм невжиточного[1] суддю. Надзвичайно тупий у науках, він переходив ґімназію з кляси до кляси то просьбами, то протекціями, і одиноке, чого добре навчив ся підчас унїверситетських студій, се була гра в білярд. За те, коли прийшло до державних екзаменів, він був змушений перший раз у своїм життю напружити свій мозок. З тяжкою бідою він зробив судовий екзамен, але заплатив за нього дорого, бо по екзаменї зійшов з ума. Його вилїчили, але його духові здібности від того часу зробили ся, коли можна, ще меньші, нїж були. Проте він вступив до суду, відбув приписану практику, авансував, замикав і судив людей, не тямлячи анї законів, анї суджених справ, і маючи собі тільки одно дуже просте правило: робити відповідно до вказівок прокуратора. Але раз трапила ся йому неприємна пригода: чи то прокуратор хотїв зажартувати собі з нього, чи, як запалений мисливець, справдї, був розлючений на селянина, що ніччю застрелив у своїй бараболї[2] дика й не віддав його панові, але сам іззїв, — досить, коли прийшло ся судити селянина за лїсову крадїж, прокуратор приватно сказав Страхоцькому:
Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/238
Ця сторінка вичитана
— 236 —
