— Є, є, прошу пана! — запищав малий чоловік із юрби.
— Добре, добре. Бабій Митро є.
І, зачеркнувши олівцем назву присутного, читав далї. Хто не відізвав ся в тій хвилї, не був моментально присутний, не дочув своєї назви серед шуму, того справа спадала з порядку денного.
— Але я тут! Ось де я, Абіхт Хаскель! — кричав пейсатий Жид, вбігаючи задиханий зі сходів.
— Пропало. Було обізвати ся тодї, коли вас читано. Дістанете другий термін.
Се »філїзованнє« тягло ся з пів години. Поминені зголошували ся, просили, сперечали ся, деякі починали лаятись; протоколянт грозив, що велить арештувати непокірних. Роззяви — селяни, що не обізвали ся в першій хвилинї, чухали ся в потилицю й зітхали важко, але не відходили, мнучи в руках »форлядунки«[1] і ждучи таки ще якоїсь ласки божої. Зі стопятьдесятьох справ, покладених на порядку деннім, скинено таким робом цїлих вісїмдесять. Коли вибила девята, викликуваннє скінчило ся, протоколянт вернув ся до салї, возний станув при дверях, і почали ся так звані »пискові«[2] розправи.
Євген зараз при початку викликування ввійшов до салї, де вже сидїли суддя Страхоцький і заступник прокуратора, ще молодий урядник, що з дуже неособливим успіхом силкував ся надати свойому дитяче-наївному і смішкуватому лицю вираз урядової поваги і строгости. Суддя Страхоцький — то був
