— А що, відступив жид від оскарження?
— Е, нї!
— Свідків маєте?
— Свідків? Яких свідків? Жид має свідків.
— Але ж ви мали мати своїх.
— На що?
— Ну, щоб посвідчили вашу невинність.
— Мою невинність? Але ж я не потребую її посвідчувати. Я таки набив жида.
— І признаєте ся?
— А, певно.
— Ну, то що ж доброго вам трапило ся?
— Най лише пан адукат питають жидових свідків, за що я його набив.
— Ну, розумієть ся, що буду питати. Сам суддя буде питати.
— Нї, прошу пана, суддя не буде питати.
— А ви відки знаєте, що не буде?
— Побачуть пан.
— Ну, ну, не бійте ся, я своє зроблю.
В тій хвилї двері від салї отворили ся, в них появив ся возний[1], прочищуючи дорогу, а за ним молодий панич, протоколянт пана суддї Страхоцького, з аркушем паперу в руках. Увесь народ лавою повалив до нього. Протоколянт серед загального гуркоту й шуму почав відчитувати лїсту розправ.
— Абіхт Хаскель — нема. Анштелєр Фроїм — нема. Бабій Митро — нема.
- ↑ Щось наче судовий пристав
