Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/23

Ця сторінка вичитана
— 21 —

лїзними штахетами й обставленій великими олєандрами в деревляних шапликах. На верандї стояло кілька деревляних столиків, круглих і обтягнених цератою[1] так, що здалека могли виглядати як мармурові. Веранда виходила на південь і пекла ся на сонцї, то при столиках не було нїкого, тай із нутра реставрації не чути було такого шуму, який свідчив би про велику купу гостей. Місто жило ще переважно патріярхальним життєм; найбільша частина людей, із тих, що могли дозволити собі на порядний обід, столували ся дома, в сїмях. До того ж се було лїто, пора вакацій; заможнїйші, що бували тут звичайними гістьми, повибирали ся на село, на купелї, або й так у гори, і в реставрації було досить пусто.

Та др. Рафаловичеві байдуже було до сього. Походжаючи по верандї, поки там для нього готовили окремий покій, і поки Стальський третїй раз розповідав, якого то незвичайного гостя має реставрація, і як близько він із ним знайомий, меценас силку вав ся відсвіжити у своїй памяти образ сього свойого колишнього вчителя. Правда, його незвичайна память допомогла йому по кількох хвилинах напруженого шукання віднайти його назву, розпізнати фізіономію Стальського, хоча від часу, як вони видали ся, минуло звиш двацять і пять лїт. Але Рафалович чув, що за тим першим образом у його тямцї тягнеть ся ще щось, якесь неясне, але болюче, неприємне чуттє, і тільки ненастанне балаканнє Стальського не дає тим споминам виплисти наверх

  1. Вощанка, те, що в рос. мові зветься клейонкою