— Точнїсїнько. Правда, треба лазити, пильнувати, радити, впоминати, — ну, але в мене власного дїла небагато, то й лажу по селї.
— Ну, а як би так, не дай, Боже, вас не стало? Що тодї?
— Я се говорив Ваґманові. А він смієть ся. »Що то вас обходить? Я ризикую, а не ви.«
— Дивно! Дивно!
— Стрілило щось до голови жидові. Ну, а нам чому не користати? Ех, як би то наші кондеканальні[1] хотїли трохи менше полїтикувати, а більше попрацювати! Адже Ваґман міг би зробити таку вигоду не менї одному. Знаєте, його числять на пів мілїона оборотових грошей. Се менї иньші Жиди казали. Адже тими грішми можна би при добрім порядку за десять лїт цїлий наш повіт вирвати з лихварських рук.
Довго ще вночі розмовляли Євген і о. Зварич, перебираючи сїльські болячки та можливі й неможливі способи рятунку. Правда, о. Зварич, занявши ся справою викупна селян із довгів, мало звертав уваги на иньші справи. Про заснованнє читальнї в селї не думав, а такі випадки, як затроєннє дїтей при щепленню віспи, як вибори до Ради Повітової і громадської — заставали його зовсїм неприготованим. Він знав тільки своїх довжників у селї, але навіть і не пробував витворити з них якусь свою партію і навіть стояв на тім, що всяка така партійна робота — непотрібна і шкідлива. Євген надармо силкував ся переконати його, що
- ↑ пан-отцї з того самого деканату
