нового сина випустили з касарнї — але на окописько[1]. То відтоді Ваґман зробив ся, як кажете, добродїєм добродїїв.
— Се він сам так говорив вам?
— Нї. Се я догадую ся.
— Але по що ж би в такім випадку він брав ся воювати з лихварями-жидами й помагати хлопам?
— Або я знаю?
— Що йому за інтерес зичити гроші на непевне, от, наприклад, вам? Адже ж я певний, що в вас маєтку нема настілько, щоб міг на вас пошукати десять тисяч.
— За мене цїлого нїхто й пів тисячі не дасть, — мовив о. Зварич, махнувши рукою.
— Ну, то на яке ж він дав вам гроші?
— А на яке? Я йому розповів, яка справа. »Добре«, — каже, — »рятуйте ся. Я вас, отче, знаю, ви чесний чоловік. Дайте менї скрипт[2], з'обовяжіть ся самі вести сю справу і сплачувати менї довг із процентами, то я вам гроші дам. А з хлопами я не хочу мати нїякого дїла. І щоб нїхто не знав про се, анї в селї, анї в сусїдстві, прошу вас. Нїкому не кажіть!« Тай по всїй парадї. Я зараз підписав скрипт і гроші в руку. І до тижня всї хлопські довги в цїлім селї сплачені, викуплено сто морґів, а я зробив ся громадським банкиром, і касієром, і екзекутором[3].
— І сплачують довжники?