Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/213

Ця сторінка вичитана
— 211 —

Гріх таке говорити. Молїть ся Богу, щоб відвернув від вас лихі думки!

— Єґомость![1] — з болющим докором скрикнув селянин. — Адже знаєте мене не віднинї. Скажіть самі, чи я забіяка, лиходїй, душегуб? Чи я завинив що пану фізикови? Чи я йому в погану годину дорогу перейшов? За що ж він мене всиротив? За що він менї душу скалїчив?

— Хиба ж він того хотїв?

— Хотїв, чи не хотїв, а чому не подбав, щоб чисту матерію щепити? — вмішав ся Євген. — Се ж очевидна його провина.

— Е, для хлопських дїтей усе добре! — гірко говорили селяни. — Трута замісць матерії — овва! Чи то їх шкода? Умре їх з десятеро, то й що з того? Більше місця буде для паничів та жидиків.

— Слухайте, люде, — мовив Євген, — коли се стало ся?

— Якраз нинї тиждень тому!

— І ви давали про се знати кому?

— Зразу не знали, що стало ся, — мовив о. Зварич. — Дїти пищать із болю, рани на рученятах почервоніли, почали гнити. Тільки тодї один чоловік кинув ся до міста по лїкаря. Лїкар приїхав і тільки в долонї сплеснув. Отсих семеро вже були при смерти. Тамтим иньшим щось там робив, записував, але й на них слаба надїя.

— То вже він сказав, що донесе про се, де треба, — додав один селянин.

 
  1. Так звуть по більшій части в Галичинї селяни пан-отців; це польонїзм (jegomość — його милість)