— Дифтерія? — не без легкого страху промовив Євген.
— Нї. Здоровісїнькі були.
— Ну, через що ж померли?
— А, бачите, ведлуґ пшипісу[1]. Фізик[2] приїхав віспу щепити й защепив усї дїти зопсованою коровянкою. Замісць віспи прищепив ґанґрену — і отсе сьогоднї семеро ми їх поховали. А пятеро ще мучить ся.
— Боже! — скрикнув Євген.
Селянки, що йшли позаду, всї голосно захлипали й піднесли хвартухи до очей. Чоловіки йшли понуро, мовчки.
— Слухайте, пане, — промовив згодом один селянин. — Адже я старий чоловік. Сей хлопчик був мій одинак… три роки мав… як чічка[3], пане, як золото хлопчик…
Перервав. Сльози душили його. Жінки позаду заридали наголос.
— Адже я не ручу за себе. Ану ж менї туск[4] прийде до голови, і я ще сеї ночі візьму сокиру за пояс, і піду до міста, і зайду до пана фізика, і вгороджу її по сам обух йому в голову. Як гадаєте, пане, ви адукат — як міркуєте, що менї за се буде?
— Андрію, гей, Андрію! — з притиском, нервово обізвав ся священик. — Що ви говорите?