Він здибав о. Зварича ще за селом. Священик, низенький, худенький чоловік лїт коло сорока, окружений купою селян і селянок, чалапав болотистим гостинцем, ідучи до села; ряд свіжих могилок на кладовищі, що темним чотирокутником розстелило ся оподалїк від села й манячіло своїми деревляними хрестами та капличкою на серединї, показував, що о. Зварич власне вертав від похорону. Порівнявши ся з купою людей, Євген привитав ся, велїв жидові їхати наперед і заїздити на попівство, а сам злїз із брички й пішов пішки разом із пан-отцем і з селянами.
— Що в вас, похорон був? — запитав він.
— О, так, похорон, — якось, мов нерадо, буркнув о. Зварич.
— Тай не один, — додав хтось із селян.
— Мруть хиба в селї?
— Ну, та… померли.
— Слабість яка? Пошесть?
— Ще гірше.
— Як то?
— Пошесть ц. к., патентована[1].
— Що се ви, отче? Загадками говорите.
— Ба нї, що правда. Адже отсе вертаємо з такого похорону, якого ви ще, певно, не бачили. Семеро дїтей нараз.
- ↑ ц. к. — цїсарсько-королївська, себто урядова, австрійська
