хвиля, кожде місце добре для почину; кождий нехай починає сам від себе, у свойому колї, в межах своєї здібности й компетенції. Коли б тільки думка була одна, бажаннє однолите[1], бажаннє служити народові, а цїлість, певно, зложить ся сама собою.
І в тій хвилї Євген почув у душі глибокий сором. Йому пригадала ся недавня розмова з Реґіною й його безумний намір — покинути все те, вимріяне, вилелїяне, підготоване зусиллями його душі й бажаннями його серця, покинути й занехати задля жіночих очей, задля блїдих, боляче стиснених уст! Боже, невже се був він? Невже в його душі на одну хвилину могла повстати й випрямити ся така постанова? Невже нерви могли здобути таку перевагу над розумом і над лїпшою, чистїйшою частиною його чуття? Так, він чув, що та частина його чуття, що тягне його до працї для рідного народа, до тої важкої, ненастанної працї, повної прикростей, абнеґації, розчаровань, терпінь і — хто знає, може, десь там колись пізних цвітів і плодів, — що та частина його чуття — краща, чистїйша частина. Адже се його перший, безпосереднїй, святий обовязок. Вихований, вигодуваний хлїбом, працею й потом сього народа, він повинен своєю працею, своєю інтелїґенцією відплатити ся йому. Се перший заповіт, такий, від якого нїщо й нїяким способом не може увільнити його. Все, що говорить ся про права індівідуальности, про права чуття, про право на вживаннє життя й його радощів — се софізми, брехня, облудна
- ↑ одностайне (поль. jednolity)
