— Ах, як багато працї потрібно!
Се не була нїяка програма, не було нїчого ясного й конкретного. Се був немов механїчний відрух чуття, несвідома реакція характеру, привиклого до дїяльности. В приложенню до того села й до того народа се була, коли хочете, пуста, або майже пуста фраза. Євген у тій хвилї не знав і, певно, не був би зумів сказати докладно, якої саме працї треба, щоб усунути всї ті злиднї. Але його хора душа чіпляла ся сеї фрази, мов потапаючий стебелинки, а його енерґічна уява почала з тої стебелинки будувати міцну кладку, а з кладки трівкий міст. »Як багато працї потрібно!« Досить було сього одного загального поклику, щоби збудити в його душі цїлі ряди думок, давно передуманих, плянів, по сто разів строєних і перестроюваних, відкиданих і знов підійманих із молодечим запалом, цїлі рої мрій, бажань і поривань, звернених у один бік. Тут були й конкретні випадки правної та лїкарської підмоги селянам, і пляни орґанїзації читалень, кас та спілок і фантастичні мрії про викуп панських дібр, про нове, національне й разом із тим практично просвітне вихованнє молодих поколїнь, було величезне, необмежене поле дїяльности не тільки для нього одного, але для тисячів, для всеї інтелїґенції. Тут потрібні і правники, і лїкарі, і вчителї, і ґазетярі, і письменники, і декляматори, і актори, і купцї, і промисловцї. Все тут потрібне, що належить до культурного життя й витворюєть ся ним. І не треба чекати, аж хтось дасть почин, аж усе те буде готове, мов машина, яку аж у повній зброї можна пустити в рух. Кожда
