коли під впливом розмови з маршалком, зневірений у своє дїло і в свій народ, готов був кинути все, віддати все для неї. Тепер йому майже не хочеть ся вірити, щоб се все було правда, щоб досить було одного її слова, і він у сїй хвилї був би, може, лагодив ся в далеку дорогу, кудись на край світа. Йому робить ся страшно, як чоловікові, що у снї ходив по ґзимсї[1] височенної вежі, а потім на-яві з жахом глядить на той ґзимс, і, на сам його вид, із безпечного низу, почуває заворот голови.
Він у отсїй хвилинї почуває вдячність для Реґіни, що не використала сю хвилю його слабощів, як була б зробила всяка иньша на її місцї. Для чого вона се зробила? Які льоґічні, чи чуттєві причини довели її до такого наглого, різького розриву з ним, сього він не береть ся вияснювати, се якось навіть не підпадає під його увагу. Перед ним тільки мелькає її блїде лице, її досить негарно отворені уста, з яких вилїтають останнї слова, її гордий рух, що не дуже то припадає до її зламаної постати. І все те хоч не перестає болїти Євгена, але болить не тим гострим болем, що в першій хвилї, а якось тихо, одностайно, як затулена рана, що починає гоїти ся. Євген пильно вдивляєть ся в придорожню березу, покриту жовтим, декуди пурпурово-червоним листєм, що, обтяжене краплинами мряки, облїтає звільна, ненастанно. Коли ся береза почуває який біль при обпаданню сього листя, то се, мабуть, буде біль, подібний до того, який він почуває тепер. І в його душі вяне щось, обпадає,
- ↑ карниз, примурок
