рить, нїби сама до себе. Тільки й чути: »Слухай, Ґеню«, та »Слухай, Ґеню«. Що вже я вговорював, щоб ішла спати — де там! Ходить, як одуріла.
— Господи! — з переляком крикнув Баран. — Адже ж, очевидно, нечиста сила.
— Та бою ся, чи не очарував він її так, як то знаєш, буває, що жінка тїкає від чоловіка, біжить за ним, забуває сором і все.
— Очарував! Очарував! — шептав Баран, киваючи головою.
— Кажеш: очарував? Хиба ти знаєш що?
— А вже ж знаю. Адже сьогоднї перед полуднем розмовляли обоє отут, у саду.
— В саду? Прилюдно?
— Ну, в саду було майже пусто. Я дивив ся крізь шпару в парканї. Поговорили й розійшли ся.
— А вона до нього до покою не ходила?
— Нї.
— Слухай, Баране! Ось тобі від мене маленький завдаток (і Стальський втиснув йому в долоню срібного ринського), допоможи менї в тій справі. Як ще раз зійдуть ся — чи вдень, чи вночі, в себе, чи де — дай менї знати. Я тобі віддячу ся.
— Та добре, — мовив Баран, ховаючи гроші.
— Але нїкому не кажи, що я просив тебе!
— Розумію, розумію.
— А як що до чого, то скоч до мене до канцелярії, а як мене там нема, то до дому, по дорозї заглянь сюди. Я конче бажав би захопити їх разом.
— О, захопите, захопите! Вже як він старший над чортами, то над жінками тим більшу має міць. Адже жінка — чортівське насїннє, то й сама
