— Так? А то що таке? Досї не їздив, а тепер нараз…
— І мене се здивувало. Знають пан… Пан говорили, що знають його змалку. Як пан думають, самовитий він чоловік, чи нї?
— А то як ти думаєш?
— Та я ходив до сповіди до ксьондза-Єзуїта. А ксьондз-Єзуїт питають мене, де я служу. А я кажу, що в Ваґмана за сторожа. А ксьондз далї: а хто там живе в тім домі? А я повідаю: ті й ті. Отже як ксьондз-Єзуїт не всяде на мене! То не досить, що служу в такого Жида, що гірший від Юди Скаріоцького, ще й услугую такому адвокатови, що є правдивий Антихрист, що хоче перевернути ввесь порядок на світї. То я подумав собі: спитаю пана офіціяла, може, пан знають.
— Що ж, небоже Баране, — ксьондз-Єзуїт, певно, на тім лїпше знаєть ся, нїж я. Се так. Ще перед кількома днями я, може, був би сміяв ся з того. Але тепер…
— Що, ви також переконали ся? — спішно, пошепки спитав Баран.
— Переконав ся — не переконав ся, але хотїв би переконати ся, і на се потребую твоєї помочі.
— Ну, що, що?
— Бачиш, запросив я його вчора ввечір, на свою біду, до себе до дому. І що ж ти скажеш, прийшов і відразу збаламутив менї жінку.
— Як то збаламутив?
— Та так, що я сам не розумію. І слова до неї не мовив, тільки подивив ся — і жінка здуріла. Всю ніч не спала, а все ходить по покою й гово-