— Прошу пана меценаса, фякер заїхав.
— Хто їде?
— Берко… рудий Берко, той, що з паном конципієнтом усе їздить.
— Добре, добре. Ну, а конї чорні?
Євген, усміхаючись, зирнув на нього, але Баран дивив ся на нього поважно, якось суворо й мовчав.
— Слухайте, пане Баране, — мовив Євген. — Ну, скажіть по щирости, по що ви питали мене про чвірку і про чорних коней?
Баран уперто вдивляв ся в його лице, немов би хотїв там вичитати щось таємне, а потім, озирнувши ся поза себе, промовив майже пошепки, зо страхом :
— То ще не настав час?
— Який час?
— Що ви маєте їздити по краю чвіркою чорних коней.
— Я? Що ж я маґнат який?
— Е, що там маґнат! — згірдно мовив Баран. — Чвіркою чорних коней… їздити по краю і збирати народ… І накладати свою печать на тих, хто ввірить у вас…
Він говорив ті слова звільна, з притиском, немов повторяв вивчене на-память.
— Що се ви говорите? — дивував ся Євген.
— Пан лїпше знають, що я говорю, — мовив Баран, не зводячи з нього очей.
— Та по що б я мав те все робити?
— Пан лїпше знають.
— Але за кого ж ви вважаєте мене, Баране?
