Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/192

Ця сторінка вичитана
— 190 —

Баран вийшов, усе ще похитуючи головою, мов сам собі не вірячи.

— Що се з ним? — питав Євген конципієнта.

— Не розумію.

— Видно, в його голові щось засїло. Він натякає на щось, а не хоче сказати.

— Я заходив до нього пару разів до його хати, — все клячить перед образом і молить ся. І очі в нього мов заплакані.

— Чи не ходить він на ту єзуїтську місію?[1] — запитав Євген.

— Розумієть ся, що ходить. Здаєть ся, минулої суботи сповідав ся перед Єзуїтом. А підчас одного казання дістав нападу епілєпсії — на фякрі його привезли.

— Доведуть хлопа до божевілля, от що! І так доводять баб до гістерії, до галюцинацій, до того, що їдять землю та морять ся голодом. А сьому бідоласї не багато треба, щоб зовсїм збити його зпантелику. Припускаю, що Єзуїт наговорив йому всякої всячини і ще й покуту завдав за те, що служить у Жида.

На тім розмова ввірвала ся. Євген засїв до своєї роботи. Він вибирав ся на кілька день із дому; треба було дещо зреферувати, дати диспозиції конципієнтові й писарям.

В пятій на подвіррє заїхав фякер. Євген був у своїм покою й кінчив пакувати ся. Застукано у двері, і ввійшов Баран.

 
  1. Місії або відпусти владжують ся часто в католицькій церкві: тодї вірних сповідають, і сповідь така має більше значіння, нїж звичайна (це щось наші прощі)