ілюзіям і Йти за хвилевими поривами. Те, що говорю — виплив моєї незломної постанови, мого щирого чуття. Скажи слово, одно слово! Адже я знаю, що ти любиш мене. Твої очі говорять менї, що бажаннє щастя й любови не вигасло у твоїй душі. Так чого ж отягати ся? Що нас вяже до сього гнїзда? Люд? Хиба ж і за морем я не знайду люду, свойого люду, для якого зможу працювати, і який таксамо потребує моєї підмоги? Голубочко моя! Бідна мученице! Не муч і себе, й мене! Адже ж я й так не зможу жити тут, знаючи, що ти близько мене і в такім положенню, з таким чоловіком! Що кождий день твого життя, то мука, то терпіннє, пониженнє, зневага! Адже ж я або втечу відси сам, або вдурію, або допущу ся якогось злочину! Реґіно, Реґіно! Змилуй ся наді мною й над собою!
Лице Реґіни при тих словах поблїдло ще дужше, було блїде мов полотно. В губах не було анї кровинки, і вони тремтїли мов два блїді рожеві листки від вітру. Її груди дихали важко.
Нараз вона встала з лавки, наморщила чоло й, обертаючи ся до Євгена, промовила:
— Пане, я шлюбна жінка… чесна жінка. Менї не випадає слухати таких промов. Бувайте здорові!
І, не подавши йому руки, вона пішла геть, не озираючись.
