— І тодї ж я зрозуміла, що не побачу вас більше, так, що сцена, яку зробила менї потім цьоця, не була для мене несподїванкою. Може бути, що я занадто скоро піддала ся цьоциному наказові, — ну, та за се терплю тепер. Се своєю дорогою, та що се вас обходить! Але вночі, замкнувши ся у своїм покоїку, я кинула ся на долівку перед образом Пречистої — можете менї вірити, Ґеню, не маю нїякого інтересу грати перед вами комедію… небіщики загалом кепські комедіанти!… Я кинула ся на долівку й довго молила ся, плачучи гарячими слїзьми. »Мати Божа«, — молилась я, — »дай, щоб я була для нього найвищим, найкращим, чим тільки може бути жінка для мужа! Щоб я йому була поміччю у пригодї, потїхою в горю, заохотою до всього доброго! Щоб я вела його до всього, що високе й чесне. І коли я сама нездалана се, занадто низька, занадто буденна, занадто нездібна, то знївеч мене, відкинь як нездалий знаряд, а вложи йому в серце мій образ і надай йому силу, і блиск, і чари, і нехай він веде його й підносить туди, куди я сама не сягну«. Бачите, Ґеню, і Пречиста вислухала мене. З ваших слів я переконую ся, що я не дармо молила ся і плакала. Ви жалуєтесь, що не могли забути мене. А я певна, що се власне була та провідна звізда, що не давала вам заснути спокійно, не давала заблукати ся в темряві еґоїзму, вела вас усе вище та вище…
В Євгена бризьнули сльози з очей. Він ухопив її за руку.
— Панї, досить того! Ви рвете моє серце.
