силкуєтесь іти вгору і вести иньших за собою. Адже так, правда?
— Так.
— Значить, я не помилялась у свойому чуттю. Значить, мої молитви і сльози не пропали марно.
— Ваші молитви і сльози?
— Так. Мої молитви і сльози. Слухайте, Ґеню! Дозвольте, що буду говорити до вас так, як говорю що-дня і що-вечера у своїх самотних думах отсе вже десять лїт. Тепер… після вчорашнього… я чую ся свобідною супроти вас. Ви бачили моє життє — і я можу сказати вам усе. Тямите нашу останню розмову там, у Львові, на вулицї? Тодї, коли ви перелякали ся, чи я не хора. Знаєте, менї тодї пройшло по душі дїйсне прочуттє моєї будущої долї. Коли я побачила, як цьоця змірила вас своїм згірдним поглядом… Нї, не згірдним, а було в тім поглядї щось таке погане й ненависне… тямите, я вся похолола й мало не впала. Се все від того погляду. І тодї вперше по моїм серцї пройшло щось таке, що я зрозуміла євангельські слова про меч, що мав пройти серце Матері Божої. Я вирвала ся від вас майже силою, а коли покинула вас, то аж тодї почула, як гаряче, як невимовно я люблю вас. Бачите, говорю се спокійно. Адже ж я небіжка для вас… нас дїлить могила, могила — то спокій.
— Панї! — скрикнув Євген, в котрого серце рвало ся при тих словах.
Та вона рухом руки заставила його мовчати й говорила далї:
