тїла в ваших очах, коли ви входили до сього покою.«
Він живійше почав ходити по покою.
»Дивне те людське серце! Найбільше своє щастє, найбільшу роскіш бачить у тім, щоб завдати другому болючий удар, зробити його нещасливим, відібрати йому віру в людей і надію на лїпше! Адже тільки се побожне бажаннє надавало панові маршалкові при входї сюди такий щасливий, тріумфуючий вид. Він кинув ся навіть цїлувати мене! Видно, що »цїлованнє Юдино«, се якась типова склонність таких серць. Певного рода чоловіколюбє — подати другому прицукровану отруту, серед танцю ввіпхнути йому штилєт[1] у серце.«
Він не переставав ходити по покою, і його думки не переставали розвивати ся в песимістичнім напрямі, немов розмотували клубок чорних ниток.
»А мої селяни! Чи, бач, які полїтики! Дай, мовляв, підчорнимо адуката, оплюємо його й тим купимо собі панську ласку! Чудова перспектива для дальшої працї! Варто для них мучитись і терпіти! Приємно вести їх до бою з тою темною силою, що тільки й чигає на те, щоб нас поодинцї схрупати! І то вже в початку таке, при дрібницї, де в мене нема нїякісїнького власного інтересу. Що ж подумати про такі випадки, де від заховання секрету могла б залежати моя доля, моє життє! Адже ж вони, не надумуючи ся, з усміхом і без докору совісти пожертвують мене, ще й кепкувати
- ↑ кинджал