на фякра й вернув ся додому. Довго потім він ходив по своїм покою, безтямний, мов одурілий від того, що бачив і чув того вечера. Потім машинально роздяг ся й заснув.
А тепер, коли нерви його потрохи вспокоїли ся, він силкував ся дійти до ладу з тими споминами.
»Так от де ти, Реґіно моя!« — думалось йому. »Ось яка твоя доля! Як то ти зносиш її? Де твої чари, де гармонїя твоєї душі, якою ти колись так відразу заполонила мою душу? Чому я вчора не почував її анї крихітки? Чому твоє лице видало ся менї тупим, а твій концепт[1] із тим шлюбним убраннєм видав ся менї глупим, уразив мене, мов погана комедія? І чому у твоїх словах бренїло щось нещире, вивчене, не-своє, комедіянське? Реґіно, Реґіно! Чи ржа великого страждання сточила тебе, чи тільки каламутна хвиля буденного життя сполоскала з тебе ту чарівну краску, яка колись менї видавала ся вогнем твоєї душі? Віддай менї мій ідеал, що ще вчора до вечера яснїв у моїм серцї, окружений авреолем непорочної чистоти, святости й вічної юности! Віддай менї мою любов, предмет моєї туги! Віддай менї найкращу частину мойого »я«, згублену там у тому проклятому покою!«
Він схопив ся з ліжка й почав одягати ся. Якась трівога обхопила його. Повітрє сеї кімнати давило його, він потребува́в свіжого повітря, широкого простору, щоб не задушити ся. Але, одягши ся, він почув себе таким безсильним, таким нещас-
- ↑ видумка, жарт
