— Нї, не забула.
— А, то ти, певно, крихіточку любила його? У вас, жінок, така знайомість, то звичайно рівнозначна з романсиком.
— Крихіточку… нї, — з притиском відповіла Реґіна.
— Ах, браво! — радісно скрикнув Стальський. — Дорогий мій! Дозвольте повитати вас як ідеал моєї жінки! От несподїванка! От правдивий празник для мене!
І він кинув ся обіймати Євгена, що стояв, мов оглушений сею несподїваною сценою.
— А я, ідіот, і не знав, що я розлучив колись два закохані серця! Ну, привитайте ся хоч тепер як слїд! Реґінко! Прошу не женувати ся! Пане меценас! Я чоловік лїберальний. Борони мене, Господи, щоб я хотїв стояти вам на завадї. Але ж прошу!…
І він узяв Євгена за руку, щоб повести його до своєї жінки. В Євгена заклекотїло щось у серцї.
— Пане, — прохрипів він, — не маєте права брати мене на глум! Випрошую собі дуже таке поводженнє! Добраніч!
І, відіпхнувши від себе Стальського так, що сей покотив ся на софу[1], він ухопив свій капелюх і пальто, вибіг на ґанок, відтак[2] на вулицю. Тут усе ще стояв фякер, якому Стальський забув заплатити, й який справедливо розміркував собі, що другий пан, котрого він віз сюди, швидше чи пізнїйше, вийде й, певно, заплатить йому. Євген сїв
