леної жінки. Ще вчора рано він не був би допустив, щоб міг бути свідком такого зневажання свого ідеалу. Він був би розірвав, зубами загриз чоловіка, що посмів би навіть думкою зневажити його ідеальну Реґіну. А ввечір він чув той огидний шепіт, Стальського — і не рушив ся з місця, і рука його не затиснула ся в пястук і не розтовкла йому фізіономії, не здушила горла! Як се могло стати ся? Чи йому загородив дорогу шлюб, що лучив тих обоє людей докупи на нерозривну долю, на нерозривну муку? Здаєть ся, нї. Щось иньше спиняло його, паралїжувало його волю…
Ся Реґіна — то не була його Реґіна. То була якась виблїдла, невдатна копія його ідеалу. В неї не було того чарівного блиску, що колись так раптово, безвідпорно заполонив його душу. Від неї — Євген чув се — не виходила та маґічна сила, що тягла його й віддавала їй на власність тодї, у щасливі днї їх спільних відвідин у школї гри на фортепянї. Йому здавало ся часом, що оте довголїтнє життє в такій поневірцї скалїчило, обезсилило її душу, а иньшим разом він з почуттєм глибокої гіркости вявляв собі, що се його власне терпіннє по розлуцї з нею, його власна туга, і скорбота, і жалоба по нїй стає муром між ним і між нею, мов обтернений пліт[1], через котрий не можна перебрати ся, не зранивши ся діткливо[2].
А Стальський, тимчасом, сїв насупроти нього й спокійнїсенько, мов нїчого й не бувало, почав забавляти його розмовою. Полились потоки звичай-
