Євген був трохи розчарований. Жінка, що переживала таке, повинна б була виглядати більше нещаслива, більше пригноблена. Реґіна не дуже постаріла, навіть поповнїла трохи, щоки цвіли невеличкими румянцями, уста були досить свіжі, на лицї нї на чолї анї морщиночки, анї слїду борозни, проведеної внутрішнїм горем. Виглядала як багато иньших жінок, а її спокій надавав їй навіть виразу якоїсь тупости й байдужности. Се страшенно боляче вразило Євгена; се було так, немов би хтось із вівтаря, виставленого в його душі, здирав найкращі окраси.
»Так се вона? Вона, моя Реґіна, мій ідеал, моє божество?« — повторяв він у своїй душі сотнї разів. — »Ну, вона, видно, не дуже нервова, не дуже чутлива. Живе собі сяк, чи так. Не дарма кажуть: жінка як верба, де її посади, там і прийметь ся. Над чистою водою, — то над водою, а на поганому смітнику, — то на смітнику. Вона тут і там буде собі рости, найде собі якесь уподобаннє.«
Тимчасом Стальський крутив ся по покою, приставив до стола пару крісел, добув із комоди гарний обрус і застелив стіл, а потому, обертаючи ся до Реґіни, говорив далї тим самим свобідним, солоденьким тоном, ще солодшим, нїж уперед:
— Моя люба жіночка дивуєть ся, що я на таке сїмєве свято запросив стороннього гостя. Адже так? Ну, пан меценас Рафалович для мене зовсїм нестороннїй чоловік. Адже я розповідав тобі, Реґінко, що се мій елєв, ще з ґімназіяльних часів. О, стара знайомість, стара приязнь… Правда, пане меценас? Він гаряче стиснув своїми долонями й
