чим яснїйшою робила ся його свідомість, чим виразнїйше почали виринати в душі спомини про те, що було вчора, тим тяжша вагота налягала на душу, тим прикрійший біль він почував десь — здавало ся — на самому днї серця, там, де криєть ся найделїкатнїйший нерв, осередок усякої чутливости. Він сїв на ліжку, його лице поблїдло, уста розкрили ся мов до трівожного окрику, а очі, витріщені широко, впялили ся в найтемнїйший кут його спальнї.
І йому почали пригадувати ся всї дрібницї вчорашнього вечора, одна за одною, виразно, невмолимо так, як хвиля за хвилею вбивали ся в його душу, мов заржавілі цвяхи. Ось він стоїть, мов остовпілий, пізнавши в тій жінцї, бездонну недолю якої знав із оповідань її чоловіка, — її, свій ідеал, свою Реґіну, своє вимріяне щастє, що на хвилинку всміхнулось йому й зараз загасло. Він стоїть і дивить ся на неї з виразом дикого перестраху. Дивить ся й не бачить нїчого, не тямить нїчого, тільки в мізку чує якусь ваготу, мов від наглого удару обухом. Чи вона пізнала його в першій хвилинї? Чи на її лицї виявило ся щонебудь? Він не міг пригадати нїчого. В його вухах мов ножем по склї ріже, лунає солодко-огидливий голос Стальського:
— Реґінко, то пан меценас Рафалович. То моя жінка…
Вона склонила голову, не мовлячи анї слова.
