Але ось серед каламутних хвиль мигнуло щось біле, мов колода дерева, свіжо обдерта з кори. Пливе, наближаєть ся. Євген забув уже про дарабу і вдивляєть ся в новий предмет. Ось він уже недалеко берега… Се не деревляна колода, се біле тїло жіноче. Випручали ся мармурові груди з рожево-вишневими пупінками. Розкидані по водї руки, виринає, то знов тоне в водї голова з лицем, піднятим до неба. Хвиля гойдає те тїло, розчісує довге, золотисте волоссє. Ось лице до половини підняло ся з води. Очі відчинені, й на них примерз навіки вираз несказаного страху, нестерпної муки. Уста на-пів-отворені, лице блїде, тільки на чолї царює надземний спокій.
І Євгенові здаєть ся, що він пізнав сю втоплену нещасливу жінку. Він скрикнув страшенно й, не надумуючись, кинув ся в воду. Він почував у своїй сонній свідомости певність, що вона вже нежива, що її нїякою жертвою не верне до життя, але проте він чув, що мусить кинути ся в воду й витягти се тїло з тої водяної могили. Зашуміла хвиля, заклекотїла безодня, вода обхопила його зо всїх боків — і він прокинув ся.
Він, справдї, був мокрий — від поту. Його груди дихали важко; затуманена голова довго не могла прийти до повної свідомости. Тай навіть тодї, коли отряс із себе ваготу сонної змори, коли розтулив очі і приняв ся пізнавати докладно, де він і що з ним, — навіть тодї важке пригнобленнє з його душі не уступало. Бо воно не було наслідком сну, але навпаки, було джерелом, із якого виплила каламутна ріка його сонного привиду. Що більше,
