У тому самому фраку, в якому сїдав до докторського екзамену, в тій самій краватцї, з тою самою шпилькою. І як же я міг не пізнати себе самого? Правда — відтодї десять лїт минуло. Невже я за той час так відмінив ся? Постарів, обносив ся?«
Але гов! Хто ж се панна молода? Хто та, що сидить обік нього на лавочцї й похитує головою і з соняшним усміхом приймає ґратуляції?[1] Євген, той, що сидить на бе́резї, якось не відразу звернув на неї увагу. Все немов хтось заступав її перед його очима. А, тимчасом, дараба пливе, пливе тихо, але швидко, швидше, чим раз швидше. Ось іще видно її білу руку, як підняла вгору чарку. Хто вона? Яке її лице? Нї, дармо натужує очі Євген. Дараба вже минула, віддаляєть ся, немов зісковзуєть ся по гладкій площі десь у бездонну глибінь. Музика тихне. Тільки заднїй керманич стоїть спокійний, величний, уродливий, мов мальований, стоїть і, не змагаючи, дивить ся на Євгена. Євгенові здаєть ся тепер, що в очах керманича видно якийсь тихий докір. Він своїм зором чіпляєть ся ще того керманича, немов хоче випитати його про щось, та ось у тій хвилї дараба щезає за чорною скелею, за закрутом. Євген стоїть хвилину, мов остовпілий. Хоче крикнути, але його горло здавлене, й він не видобуде нїяк голосу. Хоче бігти наздогін дарабі, але його ноги мов приковані до землї. Він стоїть на місцї і знов дивить ся в каламутну воду, що пливе, котить ся й раз-у-раз проносить тріски, клубки піни і стебла соломи.
- ↑ Бажання, вітання
