Крізь спущену стору невеличкої спальнї продираєть ся вже червоняве раннє світло, а Євген спить іще. Його лице тоне в півсумерку. Десь-колись він порушить ся, мов відгонюючи від себе докучливу муху, потім перевернеть ся на другий бік, проговорить щось крізь сон, швидко й уривчасто, а там вирветь ся з його грудей важке стогнаннє. Видно, що його мучать неспокійні сни, ті сни, що налягають на стурбовану душу найчастїйше вранцї і в ярких фантастичних картинах, алєґоричним стилем, малюють їй її власну турботу.
Йому снить ся широчезна площа — не то пасовисько, не то колюча стерня. Свіжої зеленї, цвітів, дерев анї слїду. Довкола сїро, буро, непривітно, безлюдно. Він іде й іде якоюсь безконечною стежкою, перескакує через якісь рівчаки, спотикаєть ся на якісь груди, стрягне в якихось мокрявинах, і йде, йде, Бог зна, куди й за чим. Він утомлений, знесилений, пригноблений сею величезною пустинею, але проте, не перестаючи, йде, йде, йде чим раз далї. Глухо. Нї голосу пташини, нї шуму вітру, нї цвіркоту сверщка, навіть стук його кроків проковтує глуха пустиня. В безшелесній тиші він суне наперед, як дух, тільки втома й невимовна вагота пригадує йому, що він чоловік із тїла й кости.
Та ось поперек його дороги простягаєть ся чорна стрічка, закривлена по обох краях обрія, мов
